Історія №2: Кімната 49

За своє харківське життя Віталію Куликову довелося бути мешканцем  двох майстерень. Перша – на Німецькому (раніше Пушкінському) в’їзді «перейшла» художнику Олексію Борисову. Друга – на вулиці Культури – стала фінальною пристанню майстра, де він створював свої останні роботи.

Втім, саме перша майстерня майже цілком зберегла свій «куликівський вигляд». В кімнаті №49 так саме, як і за життя художника, лежать стоси паперів й книг, обережно складені вінілові платівки, до стін притулені мольберти та підрамники, а серед афіш й згорнутих полотен царюють пензлі та засушені квіти…

Віталій Куликов був художником-совою, він любив працювати вночі. Тоді спорожнілий довгий коридор між майстернями заповнювало ледь чутне відлуння чи то джазу чи то класики  – неодмінних супровідників творчого процесу. Він не часто пускав до себе  – не любив, коли хтось бачив його незавершені твори. Коли приймав гостей, ховав недоробки за спеціальною фіранкою.

Тож, якщо вночі до Куликова стукали в двері, він причиняв їх рівно на стільки, щоб передати колегам по цеху цигарки, чай чи посуд, які вони просили. Тоді, разом із променем світла, крізь дверну шпарину уривалися чіткі звуки музики. Найчастіше це був Шнітке.

Про особистість і творчість Віталія Куликова  – в наступній історії.