Історія №1: Вода і Пам’ять

З 1957 по 1959 роки Віталій Куликов проходив строкову службу в Азербайджані. Коли повернувся додому, його рідного міста вже не було: Новогеоргіївськ, що стояв на Дніпрі у Кіровоградській області, зник під водою під час створення Кременчуцького водосховища.

Художник часто згадував про рідне місто у розмовах — про вулиці, яких більше немає, про річку, що «з’їла» його дім. Але він не робив з цієї втрати теми для живопису. Її слід відчувається глибше — у стриманій символіці його композицій, у ритмі ліній, у прагненні впіймати гармонію й тишу як спосіб зберегти пам’ять. Його мистецтво — не про руїну, а про те, як внутрішня форма може протистояти розпаду.

В Харкові його особистим «непотопленим» містом стала майстерня — місце, де все, що зникло, можна було зберегти у фарбі, лінії, світлі.
Художник не терпів галасу, рідко показував незакінчені роботи, міг довго мовчати, а потім сказати одне речення — точне, як мазок.
Його друзі згадують: Віталій ніколи не малював про втрату. Але все, що він створював, було спробою утримати світ від розпаду.
Найдивніше, що після смерті митця його кімната №49 на Німецькому (раніше пушкінському) в’їзді лишилась майже недоторканою. Навіть зараз, попри війну й те, що там більше десяти років працює інший художник.

Про “живий музей” Віталія Куликова і тогочасне буття творчих майстерень – в наступній історії.